Меню

НЕправова держава? “Непомічена резолюція” Комітету Міністрів Ради Європи щодо України

October 30, 2020

1 жовтня цього року стала надзвичайна подія, яка, на жаль, майже не була помічена українською правовою спільнотою, а також повністю проігнорована відповідальними органами державної влади. У цей день Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив проміжну резолюцію CM/ResDH(2020)211, якою фактично засудив Україну за відсутність прогресу у  виконанні рішень Європейського суду з прав людини, що стосувалися системної проблеми щодо невиконання рішень судів, ухвалених проти держави,  у т.ч. її органів, підприємств - “Юрій Миколайович Іванов проти України” і “Бурмич та інші проти України”. 

Зазначена резолюція засуджує порушення дедлайну (який завершився 12 жовтня 2019 року) для вжиття заходів загального характеру, невжиття заходів щодо подолання проблеми, що призвело до “екстремально низького” рівня виконання судових рішень, що були ухвалені проти держави, у тому числі у пенсійних і соціальних справах на користь “найбільш вразливих верств населення в умовах безпрецедентної кризи”. Також був висловлений жаль щодо того, що держава досі не створила навіть механізм обліку та управління заборгованістю держави (тобто держава досі не знає, скільки грошей винна своїм громадянам) тощо. Наступне обговорення питання призначено на березень 2021 року.

Цікаво, що ця подія була проігнорована як Кабінетом Міністрів України, так і Міністерством юстиції України, яке серед численних новин на своєму сайті не знайшло місця написати про таку визначальну резолюцію (станом на 6 жовтня 2020 року), а тим більше опублікувати її переклад.

Хочу нагадати, що Європейський суд з прав людини у 2017 році ухвалив безпрецедентне рішення у справі “Бурмич та інші проти України” про зняття з розгляду всіх заяв типу “Іванов” (а їх на той момент було більш ніж 12000), оскільки Україна нічого не робила для виправлення ситуації у сфері забезпечення виконання судових рішень проти держави, а про цю системну проблему ЄСПЛ зазначав ще у 2004 році у “справі Іванова”.

Складно уявити, що в сучасній демократичній державі орган державної влади буде систематично і свідомо порушувати права громадян. Ще складніше, що він буде відмовлятись виконувати судові рішення, ухвалені на захист порушених прав. Тотальна бездіяльність правоохоронних органів і непритягнення винних посадових осіб до кримінальної відповідальності за очевидний злочин як мінімум заслуговує на прискіпливу увагу до цієї проблеми як з боку суспільства, так і з боку парламентарів.

Однією з функцій держави є правоохоронна, а забезпечення правосуддя — одна з найважливіших рис, яка може сказати про стан держави в цілому. Про що говорить нам стан правосуддя зараз? Особисто у автора переважає думка, що спроба перезавантаження судової влади і створення Верховного Суду дійсно були дуже гарним поштовхом для країни (і держави) у пристойне майбутнє. У багатьох справах, до яких я мав відношення, можна було чітко побачити різницю між “старою” і “новою” системою, коли ми програвали спори проти державних органів у першій і апеляційних інстанціях (“це ж питання державних фінансів!” — цитата одного з суддів як виправдання підігруванню представнику державного органу з відверто слабкою позицією) і вигравали у новоствореному Верховному Суді. Створений інститут зразкових справ узагалі став найбільшою революцією в адміністративному процесі за весь час його існування, на мою думку (а я ще застав часи, коли адміністративні справи розглядали господарські суди), і коли ми з колегами виграли одну з перших з них, здавалося, що держава не тільки зверне увагу на систематичне порушення прав своїх громадян, але й виправить свою поведінку у відповідних правовідносинах.

Однак держава вкотре вчинила так, як вчинив би несумлінний боржник, якому вже нічого втрачати — просто перестала виконувати рішення судів. Ми виграли битву, але програли війну, адже у наших реаліях держава сприймається, на жаль, саме ворогом своїх громадян, і це все далі віддаляє нас від правової держави, якою б Україна мала і могла би бути.

Чиновники найвищого рівня від виконавчої влади дозволяють собі коментувати рішення судів як “безглузді” і публічно відмовляються їх виконувати (а нещодавно чинний міністр юстиції (!) публічно повідомив, що підготував законопроєкт, покликаний не допустити виконання рішення суду в резонансній справі). Крім того, у певних правовідносинах Кабінет Міністрів України приймає постанови, якими фактично блокує виконання рішень судів, що набрали законної сили (наприклад, Постанова КМУ №649 від 22.08.2018 р., нещодавно визнана протиправною частково, Постанова КМУ №788 від  21.08.2019 тощо).

Утворилося замкнене коло: держава порушує права людини, на захист порушених прав ухвалюються судові рішення, які не виконуються, що призводить до нових порушень прав. А після ухвалення рішення у “справі Бурмич” українці фактично втратили можливість звернутися до ЄСПЛ з цього питання (можна припустити, що день ухвалення зазначеного рішення є одним з найбільших неофіційних свят певних кіл українського чиновництва).

З 2017 року тема невиконання судових рішень лишалася поза увагою. У вересні автор статті зробив запит до Міністерства юстиції України щодо стану виконання вказаних рішень ЄСПЛ. Згідно з відповіддю, 27.06.2018 року було зареєстровано законопроєкт №8533, який не було розглянуто у Верховній Раді України минулого скликання, а після початку роботи парламенту нового скликання цей законопроєкт було знято розгляду і до Верховної Ради України поточного скликання його вже не подавали. Натомість 01.04.2020 року постановою уряду було створено Комісію з питань виконання рішень ЄСПЛ, яка станом на 10.09.2020 року все ще “готувалася до першого засідання”. А вже 17.09.2020 року ця комісія представила “Національну стратегію вирішення проблеми невиконання рішень судів, боржниками за якими є державний орган або державне підприємство, установа, організація на період до 2022 рок”. Вже 30 вересня її схвалив уряд, причому представлення проєкту цієї стратегії громадськості та публічного обговорення, не відбулося. 

Складається враження, що поспішне ухвалення зазначеної Національної стратегії відбулося саме з метою демонстрації Комітету Міністрів Ради Європи прогресу у питанні, яке ігнорується державою багато років, адже вже 1 жовтня відбулося засідання Комітету.

Підсумовуючи наведене, можна, на жаль, констатувати, що у питанні забезпечення виконання судових рішень Україна не демонструє себе правовою державою. Хочеться вірити, що найближчим часом держава пришвидшить процес подолання ганебної проблеми системного невиконання судових рішень, не забуваючи залучати до цього правників з-поміж громадянського суспільства.

Олег Тарасенко, адвокат, старший стратегічний юрист БФ “Право на захист”.

Даний матеріал опубліковано на вебсайті Ліга Закон за посиланням.