Меню

Історії біженців та внутрішньо переміщених осіб на шляху до безпеки

June 20, 2023

За дев'ять років багато українців відчули на собі жахи війни. Чимало з них втратили дім та навіть своїх рідних. Бути внутрішньо переміщеною особою у своїй країні чи біженцем в чужій - дуже складно, адже шлях у пошуках безпеки – це завжди випробування.  

Труднощі, з якими стикаються і біженці, і внутрішньо переміщені особи, відрізняються. Однак все ж є дещо спільне – всі вони змушені були покинути свої домівки через причини, які загрожували їхньому життю. Всі вони пройшли складний шлях в пошуках безпеки. 

20-го червня - Всесвітній День біженців. До цієї дати ми підготували історії людей, які у своєму житті стикнулися з війною та переслідуваннями, та змушені були шукати прихистку в безпечнішому місці. 

Нашва, Ірак, Сирія

Нашва родом з Іраку. Коли вона була дитиною, через війну та постійні переїзди змінила дев’ять шкіл. Жінка розповідає, що через це у неї не лишилось речей, які нагадували б їй про дитинство. 

Згодом у житті Нашви сталась трагедія. Коли її дитині було всього 8 місяців чоловік загинув через війну. Жінка розповіла, що того дня вранці він поїхав на роботу. Коли повертався, подзвонив їй, вони мали зустрітися. Однак згодом дізналася, що він загинув. 

Після цього, тікаючи від війни, Нашва переїхала до Сирії. Вдруге вийшла заміж та народила сина. Але й там почалась війна, тому вони з сім'єю мусили тікати. Спочатку виїхали до Лівану, щоб отримати візи. Однак і там стикнулися з проблемами, адже дочка мала громадянство Іраку, тому, щоб отримати візу для неї, довелося знову повертатися на батьківщину. І тільки після кількох місяців оформлення документів вони виїхали в Україну, не знаючи навіть мови. 

В Україні Нашва живе вже десять років і, незважаючи на війну та труднощі, з якими стикається тут, як особа, яка потребує додаткового захисту, вона вирішила залишитися та будувати тут своє майбутнє. 

Оксана, Херсонщина

Оксана разом з сім'єю з смт Велика Олександрівка, що на Херсонщині. Спочатку їхнє селище було окуповане. Але це було не єдине лихо – Велику Олександрівку постійно обстрілювали й одного разу снаряд потрапив у подвір’я будинку Оксани. Уламки пошкодили стіни та вікна. У цей момент старша донька була в себе в кімнаті на другому поверсі. На щастя, дівчинка лишилась неушкодженою. 

Після цього вся сім'я ховалась у підвальному приміщенні під будинком. Перша спроба виїхати була невдалою - їх не пропустили на російському окупаційному блокпості. Тому вони були змушені повернутися додому. 

Того ж вечора поїхати разом з ними попросились ще й знайома жінка з трьома дітьми, адже у неї не було власного транспорту. Тоді Оксана разом з сім’єю вирішили взяти їх з собою. Так, в автомобілі помістилось аж 11 пасажирів: Оксана з чоловіком, троє їхніх дітей, мама, племінниця та їхня знайома з трьома доньками. 

На щастя, всім їм вдалось подолати складну дорогу: пройти обшуки окупантами на блокпостах, переїхати через замінований міст і виїхати до Кривого Рогу. Згодом Оксана дізналась, що їхнього будинку більше немає. У дім влучила ракета. Наразі жінка разом з сім'єю облаштовують своє життя в новому місті. 

Ільгар, Азербайджан 

Ільгар з Азербайджану. У своїй країні працював у нафтопереробній компанії. Коли через активну підтримку опозиційної партії чоловіка почали переслідувати на батьківщині, він разом з родиною мусив покинути свій дім та переїхав до України. 

Знайшов роботу у Харкові і працював у нафтовій галузі. Весь час, попри погрози, Ільгар продовжував займатися політичною діяльністю та писав статті, в яких активно критикував чинну владу держави. За це навіть почали тиснути на його рідних. Чоловік розповів, що деяких з них примушували писати відмови від нього, як свого родича.   

Однак це ще не всі складнощі, з якими довелось стикнутися чоловіку. У 2019 році строк дії паспорта Ільгара закінчився. У посольстві він не зміг отримати нового документу. А поїздка до Азербайджану для отримання нового паспорту означала б для нього затримання чи навіть ув'язнення. Так, Ільгар лишився без документів та тепер навіть не може працювати офіційно. Хоч, він має близько 29 років досвіду роботи у нафтовій галузі. 

Після початку повномасштабної війни Ільгар лишився у Харкові і сам пережив всі труднощі, з якими стикалися містяни. Чоловік розповідає, що весь час активно волонтерив. Він також знімав відео, в яких розказував азербайджанцям про те, що насправді відбувається в Харкові. Наразі Ільгар облаштовує своє життя тут і таки сподівається бути визнаним в Україні біженцем.

Тетяна, Горлівка, Маріуполь 

З 2014 року Тетяна двічі мусила переїжджати через війну. Спочатку жінка виїхала з окупованої Горлівки до Маріуполя. Тоді їй довелося починати життя наново в новому місті. Через 8 років Тетяна вдруге відчула на собі всі жахи війни. 

Разом з сім'єю жінка переживала блокаду Маріуполя. Тоді вони разом ще з 79 людьми жили в підвалі, де не було ні світла, ні тепла, ні навіть їжі. Жінка розповіла, що для того, щоб дістати хоч трохи води, їм навіть доводилося збирати сніг.  

Так, після трьох тижнів у підвалі вона разом з ще 30 людьми вирішили рятуватися та їхати з Маріуполя. Проте люди навіть не уявляли, що опиняться не на свободі, в Україні. Їх депортували в Росію. Згодом сім'я Тетяни подолала важкий шлях, аби дістатися до Бердянська, де ще довго чекали на “зелений коридор”. І тільки у березні 2022 року таки змогли виїхати до Запоріжжя, а вже звідти дістатися евакуаційним потягом до Львова. 

Там Тетяна не лише почала облаштувати власне життя, а й робила все можливе для того, аби допомогти виїхати своїм землякам з блокадного Маріуполя.  

Улугбек, Узбекистан 

Улугбек - з Узбекистану. Через політичні погляди та сповідування своєї релігії чоловіка переслідувала влада його країни та рф. Тому він у пошуках захисту переїхав до України у 2016 році. У Дрогобичі, що на Львівщині, чоловік разом з дружиною та чотирма дітьми мусив облаштовувати своє життя “з нуля”. 

Довгий час він намагався отримати документи. Поки у судах розглядали його справу, без паспорту Улугбек стикався з безліччю труднощів, яких, до прикладу, не виникає у людей з документами. Зокрема, ні він, ні члени його сім'ї не могли отримати медичну допомогу. Для Улугбека недоступним було й офіційне працевлаштування, аби забепезчити себе та рідних. Чоловік розповів, що через відсутність документів елементарно не міг забрати листи чи відправлення з пошти. 

Через довгих 7 років, в травні 2023 року Улугбек нарешті отримав посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту.  Він щиро, сподівається, що з ним тепер матиме більше можливостей для життя та пошуку роботи. Для цього у квітні 2023-го року він пройшов онлайн-курси зі створення бізнес-плану й готує зараз свій проєкт на подання до програми бізнес-грантів від УВКБ ООН. 

Лариса, Слов'янськ 

Ще до початку повномасштабного вторгнення у пані Лариси було багато проблем із здоров’ям - вона пережила складну операцію. Коли рідне місто Слов’янськ почали активно обстрілювати, місцева влада закликала мешканців міста евакуюватись. Крім того, самопочуття жінки стало погіршуватись через сильний та тривалий стрес, тому потрібно було приймати рішення - виїжджати туди, де безпека. Але рідні пані Лариси були далеко, в той час вона мешкала сама та була геть розгублена.

На щастя, жінці допомогли військові. Вони вивезли її з-під обстрілів, а потім волонтери відправили пані Ларису в безпечне місце. 

Без особистих речей, зовсім налякана та виснажена, але вона дісталася Дніпропетровщини. Наразі жінка проживає у віддаленому селі Петропавлівського району. Пані Лариса розповіла, що більшу частину життя працювала педагогом. Декілька років – соціальною працівницею. Тому зараз жінка не сидить без діла та допомагає односельчанам – доглядає малечу, роз’яснює їм домашні завдання. 

Вона намагається призвичаїтися на новому місці, але дуже сильно сумує за домом, за рідним Слов’янськом.