Меню

Відшкодування моральної шкоди за загибель в ході бойових дій цивільної особи. Аналіз висновків суду

5 травня 2020

Нещодавно Донецький апеляційний суд залишив у силі рішення Мар’їнського суду про стягнення з держави на користь матері загиблого внаслідок бойових дій громадянина. Загиблий не перебував у складі Збройних сил України та інших формувань, тобто був суто цивільною особою. Перегляд рішення районного суду відбувся за скаргою представника Кабінету Міністрів України (КМУ).

Висновки апеляційного суду такі: факт, що представник відповідача в скарзі посилається на те, що слідство щодо загибелі сина позивачки триває, лише підтверджує наявність ознак порушення процесуального зобов`язання держави з проведення адекватного та ефективного розслідування обставин цієї справи (за ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). На цьому також зауважив суд першої інстанції.

На думку Європейського Суду з прав людини, висловлену в рішенні від 08.01.2004 р. у справі «Айдер та інші проти Туреччини», відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їхніх посадових осіб.

Тривання слідства не позбавляє позивачку права звертатися до суду із цивільним позовом про відшкодування немайнової шкоди, спричиненої загибеллю сина в терористичному акті, в форматі цивільного судочинства, а не суто в межах порушеної кримінальної справи, як помилково вважає представник КМУ, незважаючи на положення ч. 1, 7 ст. 128 КПК України.

Держава не тільки визнає основні права і свободи, а й захищає їх як необхідну умову свого існування. В нашій країні основні (природні) права закріплені в Конституції України.

Особисті права – невід’ємні, належать кожному від народження, не підлягають обмеженню, більшість із них носить абсолютний характер, вищий ступінь охорони і забезпеченості. Держава зобов`язана утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їхнє порушення або втручання в їхню реалізацію. Водночас виконання своїх позитивних зобов’язань, тобто обов’язку забезпечення і захисту прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних), вимагає активного втручання держави. У такому випадку порушення прав людини відбувається через відсутність активних дій з боку держави, які унеможливлюють їхню реалізацію.

Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях, зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване.

Відповідно до практики ЄСПЛ, принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створювати правові й практичні умови для втілення їх у життя (п. 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96).

Тож у нашій справі суд у оскаржуваному рішенні стверджував, що відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача. Із цим колегія суддів цілком погоджується, зважаючи на рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. у справі № 15-рп/2004 (п. 4.1). Із нього витікає, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Відтак відсутність порядку, про який йдеться у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не виключає і не анулює наявне у позивачки, як матері загиблого у терористичному акті сина, право на відшкодування в судовому порядку моральної шкоди. Це право гарантоване ч. 6 ст. ст. 22, 55 Конституції України, статтями 1, 6, 13 Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод (зобов`язання поважати права людини, право на справедливий суд, право на ефективний засіб юридичного захисту), та втілене безпосередньо у положеннях національного законодавства - ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і п. 9 ч. 2 ст. 16, ст. 23 ЦК України.

Все наведене вище беззаперечно вказує на те, що відсутність обвинувального вироку суду щодо винної особи не є перешкодою в реалізації права особи на компенсацію з боку держави. А відсутність окремо розробленого Порядку надання компенсації або використання на це бюджетних коштів не повинно впливати на обсяг прав громадянина, оскільки якість Закону – це виключно зобов'язання держави та її інституцій, на які покладений обов’язок законотворення та правозастосування.