Сни про життя

– Мені часто сниться сон: я за кермом автобуса, траса шумить, люди метушаться… Але всі вони щасливі… Микола Іванович 54 роки водив автобуси. Тепер його у візку возить дружина. «Ощадбанк» у Станиці-Луганській – навколо до 500 людей. Всі метушаться. Але тепер всі нещасні. Миколу Івановича привезли на ідентифікацію. Одинока фігура на візку посеред алеї.  Його дружина залишила осторонь , аби не  затоптали. – А ви чергу чекаєте?, – запитую у нього. – Та ні. До мене вже виходили, фотографували, забрали документи. Дружина там – всередині. Щось оформляють. – Проходите ідентифікацію? – Та там СМС якесь було… Мені картку треба переоформлять. Дружина все знає. Співробітник банку виносить купу паперів. Потрібні підписи. Дружина підтримує руку Миколи Івановича, поки він ставить підписи. Жінка просить мене не кидати його і поговорити з ним, обіцяє скоро повернутися. Чоловік якимсь приреченим поглядом проводжає їх, зітхає і починає розповідати, як вони вирощували помідори.  Неподалік Станиці-Луганської дача, там вони живуть влітку. – Знаєте, які смачні рожеві помідори! Ой… Мені сниться, як ми їх підв’язуємо, поливаємо… А тоді в баночки…   Це було колись. Тепер Микола Іванович на візку і повністю залежить від дружини. Взимку вони живуть у будинку знайомих у Луганську. На 7 поверх до своєї квартири без ліфту йому східці не здолати. Влітку можуть собі дозволити жити на своїй дачі, що знаходиться на підконтрольній території.   – Мені вчора наснилося, як ми з сином йдемо по Луганську… У нас дуже гарний мікрорайон. Там спорткомплекс поруч. Син ходив на ковзанах кататись. Зберуться з друзями, лоби по 40 років…, – сміється. – А син з вами не приїхав? Як же ви через міст переходили? – Син був. Єдиний. Микола Іванович навіть не витирає сльози. Вони котяться, а він розповідає сни… Сни про сина, який загинув під час обстрілів ще у 2014. З того часу Микола Іванович став інвалідом – після інсульту його паралізувало. Гроші потрібні на ліки, тож доводиться проходити всі кола аду, аби не позбутися пенсії. Дорога з непідконтрольного Луганська важка. Аби здолати  зруйнований міст у Станиці-Луганській, потрібно винаймати когось,  щоб чоловіка  перенесли.  Добре хоч у друга є авто – відвіз до дачі. На дачі ще холодно і сиро, але скоро вже він, сидячи під грушею,  буде спостерігати, як дружина висаджує помідори. А поки що йому потрібно здолати дорогу назад до Луганська. – Я ж цією трасою щодня їздив… До самого 14 року. Чого вдома сидіти? Любив я дорогу, та й копійчина була – все ж не тільки пенсія. Хто ж знав, що все ось так буде…  Життя минуло… Я так люблю сни! У снах Микола Іванович все ще водить автобус, вирощує городину, спілкується з сином. У снах він – голова сім`ї. Робить ремонт у квартирі, сварить сина, що той не одружений, допомагає дружині консервувати помідори… В реальності  –  зіщулений і змучений сидить посеред вулиці у інвалідному візку. Він змушений доводити, що він є на цьому світі. Він 54 роки працював, щоб колись  на дачі    вирощувати помідори і ходити босоніж по росі.  Натомість, тепер мусить виборювати своє право отримувати пенсію. .. Дружина пройшла ідентифікацію і Миколі Івановичу оформили картку. ————————— Березень 2017 р. Олена Грекова, керівник Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист», із Станиці Луганської.  При використанні тексту посилання на БФ «Право на захист» із вказанням автора – обов’язкове.