Хто матиме доступ до Єдиної бази даних внутрішньо переміщених осіб?

Відповіді на ці та інші питання в другому випуску третього сезону Гена Справедливості. Лариса Денисенко: Для початку поговорімо загалом про ухвалені закони або підзаконні акти, котрі стосуються внутрішньо переміщених осіб. За ці два роки, звичайно, ухвалювався спеціальний закон, ухвалювалися постанови Кабінету міністрів України. Щось виконувалось, щось було не дуже вдалим, щось залишилось декларативним. Які наразі існують свіжі закони, що були спеціально ухвалені для захисту прав внутрішньо переміщених осіб, і що з них працює, а що — ні. Олена Виноградова: Напевно слід почати зі спеціального закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Він був прийнятий наприкінці 2014 року. На превеликий жаль, під час того, як він проходив у Парламенті, багато гарних положень були тим чи іншим чином виключені з законопроекту, тому у фінальній редакції він був зовсім не таким, на який очікувала громадськість. В січні цього року набрали чинності зміни, які громадськість пролобіювала. Ми сподівались, що ці зміни значно покращать життя переселенців, проте Кабмін не привів свої нормативно-правові акти у відповідність із законом та просто злочинно ігнорував ці вимоги законодавства. До того ж через те, що Кабмін через Мінсоцполітики спільно зі Службою безпеки України запровадив незаконну кампанію з призупинення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, то перші 6 місяців життя 2016 року для переселенців, особливо тих, які залежать від державної соціальної допомоги, виявився суцільним пеклом. Особливо для тих, хто проживає на територіях5 східних регіонів: підконтрольні Україні райони Донецької та Луганської областей, а також Харківська, Запорізька та Дніпропетровська області. Зміни до закону вже на початку цього року пропонували відмовитися від абсолютно непотрібної процедури ставлення штампів міграційної служби, про що всі говорили з самого початку прийняття закону. Проте Мінсоцполітики та Кабінет міністрів продовжували наполягати на цій процедурі, яка абсолютно нічого не підтверджувала, не захищала ні уряд, ні переселенців. И люди опинились в такій ситуації, коли за законом, Міграційна служба не ставила штампи, а відповідно до постанов Кабінету міністрів, управління соцзахисту на місцях для того, щоб людині призначити пенсію чи якусь соціальну допомогу, вимагали цей штамп, який людина не могла взагалі ніяк отримати. Тому люди півроку чекали на те, щоб Кабмін владнав цю ситуацію, півроку нічого не отримували ні пенсіонери, ні матері з малими дітками. І нарешті 8 червня Кабмін затвердив постанову № 365. Почала вона діяти вже у другій половині червня і запровадила механізм відновлення незаконно зупинених соціальних виплат, а також механізм контролю за ними. Вся громадськість була шокована, оскільки це нічим не покращило ситуацію переселенців, бо до того, що виплати не відновили в той момент, запровадили ще процедуру перевірок місць проживання внутрішньо переміщених осіб. Створювались комісії, представники яких досі приходять до місць проживання переміщених осіб, перевіряють, чи людина є на місті чи ні, складають акт, який чомусь називається «Про обстеження матеріально-побутових умов внутрішньо переміщеної особи». Тільки на підставі цього акту далі засідає комісія і розглядає питання, чи має пенсіонер право на свою пенсію, чи не має. Такої процедури немає щодо жодної іншої категорії громадян України. Для того, щоб отримати пенсію, наприклад, жителю Черкаської області ніяких комісій проходити не потрібно. Ця процедура, до речі, триває досі. Ще не всім переселенцям відновили соціальні виплати. Перші через те, що в місцевих адміністрацій — а управління соцзахисту підпорядковуються місцевим районним адміністраціям — немає спроможності забезпечити швидкий виїзд соцпрацівників на місця, до помешкань переселенців і скласти оперативно декілька тисяч актів і оперативно скликати комісію, які б ці декілька тисяч актів оперативно розглянули. Тому відповідно рахуйте: з другої половини лютого почалась кампанія з призупинення соціальних виплат, це коли більше ніж півмільйону переселенців одночасно призупинили соціальні виплати, і зараз вже початок жовтня і ще не всім відновили ці виплати. Лариса Денисенко: За цей час хто-небудь з внутрішньо переміщених осіб, чиї права були порушені, зверталися до суду? Чи просто всі терпляче чекали, поки уряд виправить цю ситуацію шляхом внесення відповідних змін до постанови Кабміну зокрема? Олена Виноградова: Я можу розказати про досвід нашої організації. Ми надаємо безкоштовну правову допомогу переселенцям в східних регіонах — це підконтрольні частини Донецької та Луганської областей, Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області. При чому наші юристи не тільки приймають в офісах, вони виїжджають до віддалених куточків цих регіонів, надають правові консультації, складають документи, а якщо це потрібно йдуть до суду разом з переміщеною особою. Із самого початку, коли ще не було відомо взагалі, як реагувати на незаконні дії уряду, бо вони відверто ні на чому не ґрунтувались, ми розробили покрокові інструкції з шаблонами скарг до управлінь соціального захисту. І внутрішньо переміщені особи, які до нас звертались, мали можливість направляти такі скарги. Проте з урахуванням того, скільки часу потрібно було людині, аби прийняла рішення скаржитись, потім ми чекали місяць на те, щоб якусь відповідь отримати. Відповідь не отримували, дали починалась інша процедура, далі якраз підійшло 8 червня, коли була прийнята постанова. І власне ми все літо консультували людей, говорили про те, що можна оскаржити і саму постанову. І от влітку ми подали позов проти Кабінету міністрів щодо скасування цієї 365 постанову. Засідання призначене на середину осені, тобто ми ще його чекаємо. Першого засідання ще не було, будемо дивитись вже за його результатами, що далі робити. Ми допомагали складати позов від конкретної особи, яка постраждала від цього. Ми знаємо, що схожий позов подала одна з організацій, з якою ми часто співпрацюємо в адвокаційній роботі — це Донбас SOS. Дуже схожі позови, але я не знаю, чи їх об’єднають в одне проводження, чи будуть розглядати окремо. Лариса Денисенко: З вашої точки зору, на чому ґрунтується правова позиція тих людей, котрих ви представляєте, і які перспективи ви бачите з точки зору судового розгляду? Чи пристане на бік позивачів в даному випадку суд, на ваш погляд? Олена Виноградова: Я дуже сильно вірю у судову гілку влади в Україні, але на превеликий жаль, з досвіду можу сказати, що її діяльність в Україні не дуже передбачувана. Тому навіть якщо дуже добре проаналізувати всі акти і бути 100% впевненим у своїй правоті, це не гарантує, що суд ухвалить рішення, яке випливає з критеріїв здорового глузду. Проте представники міжнародних організацій, ООНівських, які працюють з конфліктом в Україні та допомагають постраждалому населенню, 100% підтверджують нашу позицію — так само вважають, що це дискримінаційна постанова, що вона обмежує права людини і обмежує права внутрішньо переміщених осіб на соціальний захист, і стосовно цієї групи є дискримінаційною. Нещодавно приїздив в Україну спеціальний доповідач з прав внутрішньо переміщених осіб, його риторика щодо цієї постанови така сама. Представники Ради Європи одноголосно підтверджують, що такі процедури не можуть бути застосовані до внутрішньо переміщених осіб. Ті професіонали, які займаються тематикою захисту прав людини і зокрема переміщених осіб, одностайні в своїх позиціях. Ми вважаємо, що постанова № 365 суперечить і Конституції України, і законам про пенсійне забезпечення, і про загальнообов’язкове пенсійне страхування, і так далі. Лариса Денисенко: Ми говорили про перспективи розгляду в судах позовів, які намагаються оскаржити постанову Кабміну, котра носить на мій погляд теж дискримінаційний характер, і подивимось, чи пристане суд на концепцію захисту прав людини, чи буде користуватися формалістикою. Поговоримо тепер про комплексну державну програму, котра стосується підтримки, реабілітації, реінтеграції внутрішньо переміщених осіб до 2017 року. Наскільки мені відомо, коли ухвалювався бюджет на 2016 рік, вона там не була профінансована, не було рядка, який би забезпечував фінансово дію цієї комплексної програми. Наразі що можна сказати з цього приводу? Олена Виноградова: Дійсно така програма була ухвалена в грудні 2015 року. Ви абсолютно праві щодо того, що вона не була профінансована, вона такою і залишається понині. Лариса Денисенко: Тобто це фактично декларативний момент? Олена Виноградова: Так, абсолютно. Особисто в мене є дуже великі сумніви, що вона буде профінансована і наступного 2017 року. Почну з того, що Мінсоцполітики регулярно звітують про виконання цієї програми. Кожні три місяці з’являється якійсь звіт на сайті про те, як програма виконується за відсутності фінансування. Хоча якщо прочитати текст цієї програми, стає зрозуміло, що деякі заходи 100% не можуть бути виконані, тому що вони потребують якихось грошей. Ми взялися зробити свій альтернативний звіт, альтернативний моніторинг того, як ця програма виконується. Результати нас неприємно здивували, тому що перше, що ми зробили — це запит до відповідальних виконавців по кожному заходу і попросили написати, що вони зробили. У тому числі ми питали обласні та районні державні адміністрації, і виявилось, що деякі органи державного місцевого самоврядування в принципі не чули про цю програму. Вони передзвонювали нам і питали, що це за програма, яким документом вона затверджена, як вона має виконуватися. Абсолютна необізнаність тим, що воно таке. Вони навіть доходили до того, що питали: «Що це за закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, як з цим працювати?» Були такі комічні, але трагічні, насправді, випадки, коли одна сільська рада надіслала нам, як звіт про виконання програми перелік внутрішньо переміщених осіб, які зареєстровані на території цієї громади з зазначенням прізвищ та імен по батькові цих людей. Фактично нам їх дані надіслали і все. Те, що ми виявили під час моніторингу, без виїзду на місця, тільки через запити, вже нас шокувало. Я не уявляю, що взагалі на місцях відбувається, якщо ми отримували такі листи. Краще, аби вони взагалі нічого не робили, ніж якщо вони щось дійсно роблять, не розуміючи що. Лариса Денисенко: Я так усвідомлюю, що особливих змін на краще в цьому випадку на 2017 рік чекати не доводиться. Чи можна якимось спільними діями або через можливі судові оскарження зробити так, щоб чиновники зрозуміли, що за бездіяльність теж є відповідальність. І коли ти не виконуєш той чи інший пункт, або комплекс пунктів насправді, то за це треба відповідати. Чи краще переорієнтуватися на якійсь більш дієвий момент, і почати працювати з чимось новим, а цьому дати спокій і нехай воно залишається на папері? Олена Виноградова: Коли ця програма розроблялась і затверджувалась, її відповідальним виконавцем було Міністерство соціальної політики. Очевидно, що це Міністерство, в якому би воно, минулому чи нинішньому, стані не було, має відповідати за реалізацію державної соціальної політики. Воно не може відповідати за всі питання, внесені в цю комплексну програму. І це була велика проблема уряду, що вчасно не створили такий координаційний орган, який би міг всебічно розглядати цю проблему і відповідати на цей виклик. Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб було створено в середині квітня цього року. І це Міністерство мало б розробляти таку програму, захищати її перед Кабміном, відповідати за її виконання. Але воно лише тільки створено, там ще штат набирається. Воно працює, але не на всю свою потужність. Лариса Денисенко: Крім того, ще утворення самого міністерства збіглось з реформою державної служби і там дуже багато складностей стосовно кадрів. Олена Виноградова: Так. Я думаю, що міністерство можливо підключиться до виконання цієї програми, мені б дуже цього хотілося. І тоді, мені здається, процес би пішов краще ніж, коли Міністерство соціальної політики з профілем тільки на соціальній політиці, координує виконання такого стратегічно важливого для населення, для всієї нашої країни, документа. В країні злагода, коли різні соціальні групи можуть знайти спільну мову. За виконання таких важливих документів має відповідати міністерство, яке комплексно підходить до відповіді на цю проблему. І це Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. Лариса Денисенко: Наскільки я уявляю процедуру, то навіть зміну контролюючого органу можна зробити внесенням кількох рядків змін до цієї програми, тобто трохи переграти з гравцями. Міністерство соціальної політики нікуди не дінеться, тому що так чи інакше вони мають відповідати за велику кількість питань, але поставити міністерство, котре би координувало все, щоб не було таких відписок на ваші запити, особливо з регіонів, то тут має звичайно працювати міністерство з питань тимчасово окупованих територій. І загалом чи є надія, що до кінця 2016, або на початок 2017 року, якісь елементи цієї комплексної програми будуть працювати і чи буде це перепрофілювання координатора чи загального виконавця? Олена Виноградова: Я думаю, що якщо Міністерство з питань тимчасово окупованих територій ще не підключилось до виконання цієї програми, то воно обов’язково буде це робити, бо такі розмови вже мали місце. І по-друге, так чи інакше деякі заходи виконуються, я не знаю, наскільки вони виконуються в рамках цієї програми, тобто цілеспрямовано, щоб виконати всі заходи, або вони виконуються, тому ще це збіг. Лариса Денисенко: А можна приклади якісь навести? Олена Виноградова: Наприклад, був тестовий запуск єдиної бази даних внутрішньо переміщених осіб. Положення про цю базу даних були затвердженні 22 вересня. Вона ще не функціонує на повну, за повідомленням Мінсоцполітики там наче розробник припустився якихось технічних помилок. Будемо вірити, що це дійсно так. Обіцяли з початку жовтня або з середини жовтня там щось зрушиться і вона буде в повному операційному використанні, але сьогодні, у перший робочий день жовтня, цієї бази ще немає. Проте положення є, воно вже доступне для читання, і адміністратором і утримувачем цієї бази залишилось Мінсоцполітики. Тобто інформацію на місцях будуть вносити управління соціального захисту, які підпорядковані місцевим адміністраціям. І можна було б зробити так, щоб новостворене Міністерство було утримувачем цієї бази, проте уряд вирішив, щоб ці повноваження належали Мінсоцполітики. Наскільки це буде ефективно, покаже час, подивимось. Лариса Денисенко: А загалом, які питання може позитивно вирішити ця єдина база? Я турбуюсь стосовно того, що коли існує база, це з одного боку спрощує деякі процедури, з іншого боку треба дуже ретельно думати зокрема про захист персональних даних. Щоб це не пішло невідомо кому в руки та невідомо як використовувалося. З точки зору загалом статусу людей, спрощення процедур, убезпечення цієї інформації що можна сказати про цю базу? Олена Виноградова: Коли розроблявся проект цього порядку, ми надавали свої коментарі. Тоді не настільки гарно було виписані положення про захист персональних даних, і ми звертали на це увагу. І я не знаю, чи Мінсоцполітики до нас дослухалось, чи до когось іншого, наприклад, до уповноваженого з Верховної Ради. Він надавав свої коментарі щодо захисту персональних даних, бо вони профільний орган, що відповідає за захист цієї інформації. Проте там дійсно з’явились положення про те, як вносяться дані, про те, що у випадку зникнення відповідних обставин внутрішнього переміщення,10 років ця інформація зберігається, далі знищується. Все відповідно до процедури, передбаченою законом про захист персональних даних. Хто має доступ до єдиної бази переселенців: це Мінсоцполітики, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Мінфін та інші центральні органи — досить широке коло осіб. Написано, хто і яку вносить інформацію, хто який доступ має и до якої саме інформації. Написано, що волонтерські і громадські організації мають доступ до загальної інформації, без персональних даних. Сама внутрішньо переміщена особа має доступ до так званого власного кабінету в цій системі, до інформації про себе, свою заяву. Відповідно управління соцзахисту бачать внесену інформацію, вони можуть корегувати те, що внесено відповідно до змін, якщо такі стались. На папері поки що не найгіршим чином написано. Лариса Денисенко: Подивимось, як це буде працювати. Хотілось би ще поговорити про питання, яке дуже часто обговорюється як в середовищі внутрішньо переміщених осіб, так і серед юристів. Це виборчі права. Чи можна сказати, що щось зрушило з місця? Тому що люди зараз живуть по всій Україні, і вони не мають права голосувати. І це, звичайно, проблема. Окрім того, що це проблема, яка стосується безпосередньо регіонів, де вони були зареєстровані від початку, а зараз це тимчасова реєстрація. Наскільки я розумію, це питання ще ніяк не вирішено. Але можливо є якісь пропозиції від громадського середовища, експертного середовища, як це можна змінити? Олена Виноградова: Я б хотіла зробити маленьку обмовку: президента мають право і можуть технічно обирати внутрішньо переміщені особи, політичні партії, ту частину Верховної Ради, яка йде за списками, є можливість проголосувати. Відповідно немає можливості голосувати за мажоритарних народних депутатів, тобто які балотувались від округу, а також брати участь у місцевих виборах. Вся ця проблема і пов’язана з місцевими виборами — внутрішньо переміщені особи перемістились, багато з них вже сказали і вирішили самі для себе, що вони вже нікуди не поїдуть, це вже буде їхня мала батьківщина. Лариса Денисенко: Окрім того, тут неможливо точно зрозуміти, коли ти повертаєшся, коли держава зрештою тобі забезпечить це право на повернення. Олена Виноградова: І вони хочуть брати участь у місцевих виборах. Нещодавно була зустріч з приводу проблем міграції в Україні, там проводилась фокус-група, в якій брали участь внутрішньо переміщені особи і просто внутрішні трудові мігранти. Найбільше обурення люди висловлювали через те, що не змогли взяти участь у місцевих виборах. Тому що у випадку внутрішніх трудових мігрантів вони говорили: «я вже 5 років тут живу», у випадку внутрішньо переміщених осіб: «я 2 роки тут живу, і я не змогла делегувати представників до місцевої ради представників, які би представляли мої інтереси». Перед місцевими виборами були зареєстровані щонайменше три законопроекти, які так чи інакше пропонували врегулювати це питання, в деяких з них були зовсім нежиттєздатні пропозиції. Ми підтримували один законопроект, який був розроблений громадськими організаціями спільно з народними депутатами. І не тільки громадськими організаціями, які працюють з ВПО, але і з тими, що дуже давно, з перших років незалежності, працювали над питанням чесних виборів. Які знають цю систему виборчих прав і механізмів їх реалізації. Ми підтримали цей законопроект і була можливість його прийняти вчасно, так, щоб ці люди проголосували, але не було політичної волі. І згодом, вже після місцевих виборів, ці законопроекти були відправленні на доопрацювання. З тих часів не були зареєстровані такі законопроекти щодо участі внутрішньо переміщених осіб у виборах, які б ми підтримали і які б, на наш погляд, були життєздатними. Я знаю, що працюють наші колеги-правозахисники над цією тематикою, ми також долучаємось до цих обговорень. Серед правозахисників, серед переміщених осіб ця тема є 100% актуальною, бо зараз триває процес децентралізації, об’єднання територіальних громад, і якісь місцеві вибори періодично проводяться, є бажання у людей брати участь у формуванні представницьких органів місцевого самоврядування. Я думаю, що поки це питання не вирішиться позитивно на користь переміщених осіб, воно не зникне, його не вдасться замовчувати тим, хто хоче це зробити. Лариса Денисенко: Які є нагальні проблеми, які мають вирішуватись тут і зараз, але навіть не мають законодавчого втілення? Зокрема, чи є загалом порядок відновлення зруйнованого чи пошкодженого майна вже на територіях, підконтрольних Україні? Чи взагалі існує якась програма для повернення, адже людина не може повернутися в нікуди. Людина не може повернутися туди, де вже немає її квартири або будинку. Людина не може повернутися туди, де немає бодай меншої безпеки, вона не забезпечена. Якщо говорити про цей комплекс питань, пов’язаних з тим, що навіть законодавства нема, немає, що оскаржувати, немає що моніторити, немає, про що взагалі говорити. Чи існують проблеми, котрі навіть не унормовані? Олена Виноградова: Так, питання відшкодування шкоди, завданої руйнуванням чи пошкодженням в першу чергу житла, нерухомого майна, одне з перших, що найбільше турбує внутрішньо переміщених осіб. Це не залежить від того, чи людина хоче повертатись, чи вона вирішила не повертатись. Ти, які вирішили не повертатись, вони розраховують на компенсацію, аби придбати житло вже на іншій території, там, куди вони перемістились. На початку 2015 року ми за допомогою народних депутатів. які займаються тематикою переселенців, зареєстрували у Верховній Раді Закон про компенсацію втраченого майна переміщеним особам. Це фактично зміни до Закону про захист прав переселенців. Проте, на відміну від тих січневих змін, про які я говорила на початку передачі, ці зміни навіть перше читання не пройшли. Взагалі не хочуть їх ставити на порядок денний, там дуже багато стереотипів, відмовок, політичної інертності щодо цих питань, заполітизованості навпаки цих питань, навіть я би сказала. Тому щодо нормативного закріплення права на відшкодування в українському законодавстві, прямого, яке б вирішувало цю конкретну проблему людей, які постраждали від збройного конфлікту, немає. Є рішення Донецького апеляційного суду в справі жительки Слов’янська. Вона позивалась до суду проти України щодо виплати відшкодування за її пошкоджене житло. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а друга інстанція — Донецький апеляційний суд — навпаки, задовольнили ці вимоги жінки. Суддя дуже ретельно вивчила це питання, вона сама переселенка. Взагалі весь Донецький апеляційний суд — всі судді переселенці. Для них ця тематика рідна, і коли з ними спілкуєшся на тренінгах та спільних конференціях, вони все прекрасно розуміють, бо на власному досвіді це пережили. І от суддя вивчила це питання і вирішила на користь переселенки, базуючись на чинних нормах законодавства. На превеликий жаль, це рішення було оскаржене в касаційному порядку, тобто зараз ми ще чекаємо на рішення касації, це рішення вже буде остаточним для України. Будемо спостерігати, бо це не наша організація цю справу веде, що вирішить суд третьої інстанції, і тоді вже можна говорити, які перспективи захисту в міжнародних судових органах справ цих людей. Влітку також було рішення Європейського суду з прав людини. Воно не по суті, а за формою. Так само люди позивалися щодо відшкодування їм збитків, завданих внаслідок пошкодження їх майна, проте не прийняв Європейський суд з прав людини ці скарги. Не через те, що вони були безпідставні, а суд сказав, що люди не надали достатніх доказів. Це так зване рішення про неприйнятність. Про що це говорить? Перше, Європейський суд з прав людини дуже швидко взяв для розгляду ці справи, і це дуже добрий знак. Це говорить про те, що питання відшкодування шкоди українським громадянам за пошкодження їх житла, перебуває в зоні інтересів, це я дуже грубо кажу, в зоні зацікавленості Європейського суду з прав людини, і що він готовий розглядати ці справи, бо десь півтора року для початку розгляду скарг — це дуже швидко, як для міжнародної судової інстанції. По друге, в цьому рішенні про неприйнятність суд чітко вказав, що там повинні бути такі і такі докази принаймні. Тобто фактично таку невеличку інструкцію дав для українських юристів та правозахисників, що суду потрібно для того, щоб він міг винести рішення по суті. Якщо заявники та адвокати, які їх представляють, краще підготуються і підійдуть з більшою серйозністю до цього судового розгляду, то є всі шанси позиватись принаймні проти України. По-перше, щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок пошкодження або втрати майна, а по-друге, суд ще може зобов’язати державу щось зробити системно, наприклад внести зміни у законодавство, щоб ці люди мали можливість отримувати відшкодування. І це буде таким невеликим зобов’язанням до уряду — працювати над цією тематикою. Лариса Денисенко: Можливо ще є якісь закони або підзаконні акти, які потрібно розробляти та ухвалювати? Олена Виноградова: Що для нашої організації важливо: як я говорила, наші правові приймальні безкоштовно надають допомогу внутрішньо переміщеним особам. Це і суди, і консультування, і написання скарг до органів влади. За великим рахунком, безкоштовну правову допомогу постраждалому населенню надають тільки громадські організації. Категорія населення переміщених осіб, і не тільки їх, а й ті, хто проживають вздовж так званої лінії зіткнення, це надзвичайно вразлива категорія населення. Рівень доходів низький, рівень працевлаштування і зайнятості — низький, бо там економіка не функціонує нормальним чином, а потреби в юридичній допомозі надзвичайно великі. Ми б хотіли, аби держава нарешті звернула на це увагу, щоб були внесені зміни до Закону про безоплатну правову допомогу. І ця категорія населення була би внесена до переліку осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу. Щоб вони могли звертатись до так званих державних юристів, тих, яким держава платить. Це би збільшило рівень покриття населення, яке забезпечене правовою допомогою, щоб не тільки громадські організації це робили, а щоб держава відчула на собі той тягар та біль, які щодня відчуває населення. Бо поки що тільки ми моніторимо, тільки ми спілкуємось з переселенцями, тільки ми знаємо, які в них проблеми. Від найменших — діточок, яких в школу немає чим зібрати або спеціальні медичні засоби підібрати до проблем людей похилого віку. Якби представники органів державної влади різних рівнів, сфер та направленості частіше стикались і взаємодіяли з переселенцями, то активніше розвивалась би державна політика в цій сфері. Джерело: Громадське Радіо